У селі Охотниче на Дніпропетровщині, що розташоване за кілька десятків кілометрів від сірої зони, майже не залишилося людей. Після російських атак дронами у населеному пункті нині живуть лише п’ятеро мешканців. Решта виїхали після чергових ударів, які зруйнували будинки та забрали людські життя.
Місцеві жителі згадують, що російські війська атакували село дронами типу «Герань». Унаслідок ударів були знищені п’ять будинків, ще кілька — серйозно пошкоджені. Після цього Охотниче майже спорожніло. Люди кажуть: нині над селом постійно з’являються розвідувальні та FPV-дрони, а у сусідніх громадах уже лунають вибухи керованих авіабомб, розповідає Суспільне.
Один із тих, хто досі не наважився залишити рідний дім, — місцевий житель Сергій. Чоловік пригадує день атаки як найстрашніший у своєму житті. Того моменту він був удома сам. Вибуховою хвилею у будинку вибило всі вікна та двері, а уламки скла розлетілися кімнатами.
Після першого удару чоловік вибіг на подвір’я, але майже одразу почув звук другого дрона. Ховатися було ніде. Сергій повернувся до будинку, накрився ковдрою та чекав нового вибуху. Каже, після другого удару його буквально трусило від страху.
Під час однієї з атак загинув охоронець місцевої ферми. За словами Сергія, чоловік вийшов покурити саме у момент удару безпілотника. Його тяжко поранило, а через кілька днів він помер у лікарні.
Після обстрілів Сергій деякий час боявся ночувати у власному домі. Спершу жив у наметі, потім — у ямі для буряків. Каже, що страх став щоденним супутником життя.
«Кожен день я лягаю спати і не знаю, чи вранці встану», — зізнається чоловік.
Попри небезпеку, він досі залишається у селі. Підгодовує собак, яких покинули евакуйовані сусіди, та намагається доглядати за господарством. Водночас дружина просить його виїхати.
Сергій каже: найважче — залишити все, що будувалося десятиліттями.
Серед тих, хто не покинув Охотниче, і літня мешканка Світлана. У селі вона прожила понад пів століття. Жінка розповідає, що майже не виходить із дому, а продукти їй привозять діти. Через небезпеку транспорт сюди вже не їздить.
Попри війну, жінка продовжує вести господарство: сама пече хліб, готує їжу на вугіллі та обробляє город. Каже, що рятують книжки, розмови із сусідками та надія на мир.
«Сподіваємося на мир, а там хто знає, що буде. Нам уже однаково, онуків шкода», — говорить Світлана.
Село, де колись вирувало життя, нині майже спорожніло. Залишилися переважно літні люди, які не мають сил або можливості починати все спочатку в іншому місці. Вони живуть між вибухами та тривогами, щодня чекаючи ранку і сподіваючись, що наступний удар омине їхній дім.
