Україна отримала пропозиції компромісу, що передбачають можливу відмову України від частини Донбасу заради припинення війни, однак Київ відкидає такі сценарії.
Після чотирьох років повномасштабної війни мільйони українців залишаються без домівок, а тисячі родин – без звістки про близьких. Історія 65-річної Галини Попрядухіної з Донеччини стала символом цієї втрати.
Пише УНІАН із посиланням на Reuters.
Жінка тричі змушена була тікати від наступу російських військ. Востаннє – коли бої дісталися Дніпропетровщини. Сьогодні вона живе в селі Дзензелівка в центральній Україні, у напівзруйнованому будинку, який надала місцева влада. Її рідне місто Времівка на Донеччині нині перебуває під окупацією.
“Я нічого звідти не взяла. Все було втрачено”, – згадує Попрядухіна про втечу 24 лютого 2022 року, коли ракети почали падати неподалік, поки вона доїла корів.
Доля жінки відображає масштаб гуманітарної кризи. За офіційними оцінками, майже 4 мільйони людей стали внутрішньо переміщеними особами, ще понад 5 мільйонів виїхали до країн Європи. Багато хто не впевнений, що колись повернеться додому.
Окремим болем для жінки є доля двох синів. Один зник безвісти, інший, імовірно, перебуває в російському полоні після боїв за Маріуполь. За даними Києва, понад 70 тисяч українських військових і цивільних досі вважаються зниклими безвісти з початку повномасштабного вторгнення, розв’язаного правителем РФ Володимиром Путіним.
Питання контролю над Донбасом – регіоном, до якого входять Донецька та Луганська області – залишається одним із ключових у міжнародних переговорах щодо припинення війни. Росія наполягає на передачі їй решти територій Донецької області, які наразі контролює Україна. Президент Володимир Зеленський відкидає такі вимоги.
“Ми не можемо просто так піти. Ми повинні зрозуміти, що Донбас – це частина нашої незалежності… Річ не лише в територіях: справа в людях”, – заявив Зеленський цього тижня.
Тим часом гуманітарні організації попереджають про погіршення становища внутрішніх переселенців. Норвезька рада у справах біженців зазначає, що скорочення допомоги та вичерпання заощаджень змушують людей економити на опаленні й медичних потребах.
У багатьох громадах з’явилися “Алеї Героїв” – меморіали з портретами загиблих військових. Мешканці щоранку вшановують їх хвилиною мовчання.
“Мені не потрібна їхня маленька Росія”, – каже Попрядухіна. Вона зізнається, що не погодилася виїхати до Польщі, хоча мала таку можливість: “Я не покину свою країну”.
Згадуючи молодого чоловіка, якого вона знайшла біля свого будинку загиблим від уламків, жінка ставить риторичне запитання:
“Як це можливо пробачити?”
